Верховний Суд скасував відмову в позові через зниклий запис телепередачі

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановою від 7 жовтня 2026 року у справі № 761/917/20 скасував рішення двох інстанцій, які відмовили у захисті ділової репутації через те, що позивач не довів сам факт поширення інформації в ефірі. Оригінальний запис телепередачі на момент розгляду вже не існував, а посилання на сайті телеканалу видавало помилку “404”. Верховний Суд нагадав, що зникнення запису і сплив строку його зберігання не позбавляють особи права довести поширення будь-якими іншими доказами, а суд зобов’язаний оцінити ці докази в сукупності.

Проблема

У справах про захист честі, гідності та ділової репутації позивач насамперед має довести, що інформацію взагалі було поширено. Для телебачення це означає довести зміст конкретного ефіру. Закон зобов’язує мовника зберігати записи лише короткий час. Стаття 48 Закону “Про телебачення і радіомовлення”, чинного на момент спірного ефіру, вимагала зберігати записи 14 днів, якщо в цей строк не надійшло скарги. Закон “Про медіа”, який замінив його з 31 березня 2023 року, у частині шостій статті 48 встановлює строк 20 днів, а в разі скарги чи заяви про спростування запис зберігається до її розгляду і безоплатно надається заявнику.

Позовна давність у таких спорах становить рік, а розгляд справи триває роками. Людина, яка не встигла протягом 2-3 тижнів звернутися до телеканалу по копію, лишається з тим, що є в інтернеті: файлом із YouTube, архівною копією сторінки, анонсом, програмою передач. Питання полягає в тому, чи можуть суди відкидати такі докази лише тому, що вони не є оригінальним записом, отриманим у порядку, передбаченому медійним законом.

Практичну вагу цьому питанню надає частина третя статті 277 Цивільного кодексу України. Негативна інформація про особу вважається недостовірною, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного. Отже, коли факт поширення встановлено, тягар доведення правдивості переходить на відповідача. Тому відповідачам вигідніше заперечувати сам факт ефіру, ніж доводити правдивість сказаного, і саме так розвивалася ця справа.

Обставини справи

У січні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до депутата Київської міської ради, народного депутата України VIII скликання, журналістки і телеканалу. Він вимагав визнати недостовірною інформацію, поширену в одному з випусків програми телеканалу, зобов’язати відповідачів її спростувати, а телекомпанію надати для цього ефірний час. Випуск після ефіру розмістили на сайті телеканалу.

Депутат Київради стверджував в ефірі, що позивач нібито використовував бюджет столиці у власних інтересах. Народний депутат назвав його “реальним корупціонером” і пов’язав із незаконними забудовами та виділенням земельних ділянок. Журналістка говорила про “деребан столиці” і назвала скляний міст однією з афер позивача.

На підтвердження поширення позивач надав CD-диск із відеозаписом програми, архівну версію сторінки сайту телеканалу з web.archive.org, звіт про фіксацію сторінки з анонсом випуску, роздруківку програми передач, матеріали з YouTube зі списком відтворення і самим випуском, роздруківку сторінки з переліком відеофайлів програми. Він також просив витребувати докази у телеканалу і провести огляд вебсторінки.

Подільський районний суд міста Києва рішенням від 17 вересня 2025 року, тобто через 5 років і 8 місяців після подання позову, відмовив у позові. Суд визнав, що позивач не надав належних і допустимих доказів поширення інформації. Свою оцінку CD-диска суд обмежив двома обставинами: дата створення файлу відрізнялася від дати ефіру, а посилання з позову видавало помилку “404”. Телеканал на вимогу суду про витребування доказів повідомив про відсутність технічної можливості їх надати, і суд цю відповідь прийняв без перевірки. Київський апеляційний суд постановою від 22 січня 2026 року залишив рішення без змін.

Нормативна база і попередня практика

Склад правопорушення у справах про спростування недостовірної інформації сформулював ще Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 лютого 2009 року № 1. Позивач має довести 4 обставини: інформацію поширено, тобто доведено до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; вона стосується саме позивача; вона недостовірна; вона порушує його особисті немайнові права. Верховний Суд у справі № 761/917/20 відтворив цей перелік.

Закон “Про телебачення і радіомовлення” передбачав у статті 64 право особи звернутися до телерадіоорганізації зі скаргою щодо змісту програми і отримати копію фрагмента передачі, а стаття 48 обмежувала зберігання записів 14 днями. Довгий час суди тлумачили ці норми так, ніби доказом поширення інформації в ефірі може бути лише оригінал запису або копія, отримана саме в цьому порядку.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 7 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 відступила від такого підходу. Йшлося про позов комунального підприємства “Центр поводження з тваринами” до ТРК “Україна” щодо сюжету в ефірі телеканалу “Донбас”. Велика Палата дійшла висновку, що законодавство не вимагає отримувати докази поширення інформації в ефірі виключно в порядку медійного закону. Позивач може надати відеозапис, отриманий за статтею 64 Закону “Про телебачення і радіомовлення”, або відеозапис з інтернет-платформи, на якій розміщено сюжет. Якщо подано копію з іншого джерела, суд за наявності сумнівів може витребувати оригінал. Якщо запис не зберігся взагалі, сторони доводять обставини будь-якими доказами. Право на судовий захист не залежить від того, чи зверталася особа до мовника з вимогою про спростування, і сплив 14-денного строку зберігання цього права не позбавляє.

Процесуальну основу дають дві норми Цивільного процесуального кодексу. Частина п’ята статті 100 дозволяє суду витребувати оригінал електронного доказу, якщо є сумнів у відповідності поданої копії. Стаття 89 зобов’язує суд оцінювати кожен доказ окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду застосувала висновок Великої Палати до обставин справи і визнала підхід нижчих судів помилковим.

Верховний Суд наголосив, що порядок і строки звернення до телерадіоорганізації за копією передачі є правом особи, а не її обов’язком. За юридичною природою вони не можуть обмежувати конституційне право на судовий захист, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Сплив 14-денного строку зберігання і незвернення до мовника в цей строк не позбавляють особу права захищатися в суді.

Відхилення CD-диска лише через дату створення файлу і помилку “404” за посиланням Верховний Суд назвав формальною констатацією, яка ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального і матеріального права з ігноруванням ключових стандартів доказування.

Окремо Суд оцінив поведінку телеканалу. Суд першої інстанції прийняв повідомлення відповідача про відсутність технічної можливості надати витребувані дані і не перевірив причини неподання доказів та технічні обставини функціонування посилання. Тим самим суд фактично усунувся від оцінки наслідків невиконання власної ухвали. Телеканал при цьому не надав жодних доказів того, що випуск мав інший зміст, що спірних сюжетів у ньому не було або що запис позивача змонтовано чи змінено.

Нарешті, суди взагалі не оцінили архівну версію сторінки з web.archive.org, яка може підтверджувати тривале існування випуску на сайті телекомпанії, звіт про фіксацію анонсу, роздруківку програми передач, матеріали з YouTube і перелік відеофайлів програми. Заперечуючи факт поширення і відкидаючи електронні та похідні докази без аналізу по суті, суди обмежили право позивача на ефективний судовий захист.

Оскільки касаційний суд не може встановлювати нові обставини, Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу, скасував рішення Подільського районного суду і постанову Київського апеляційного суду, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Оцінка

Нової правової позиції постанова не створює, адже Велика Палата сформулювала відповідь майже 5 років тому і нижчі суди мали її застосувати. Тим корисніша постанова для практики: вона показує, як висновок Великої Палати руйнується на рівні першої інстанції, і пояснює, що саме суд мав зробити з доказами, які в нього були. Аргумент нижчих судів про дату створення файлу взагалі не мав доказової ваги, бо будь-яку копію ефіру, збережену з інтернету, неминуче створюють пізніше за сам ефір.

Найважливіший елемент постанови стосується розподілу ризику між сторонами. Телеканал, який сам розмістив випуск на сайті, а потім прибрав його, у суді заявив про технічну неможливість надати запис і не надав нічого на підтвердження іншого змісту ефіру. Суд першої інстанції сприйняв це як аргумент проти позивача. Верховний Суд розвернув логіку: невиконання ухвали про витребування доказів має наслідки для того, хто її не виконав, а заперечення відповідача без жодного доказу не переважує сукупність доказів позивача. Цей підхід узгоджується з частиною третьою статті 277 Цивільного кодексу. Медіа, яке контролює власний архів, не може виграти справу лише тому, що цей архів зник.

Друге важливе положення стосується архівних копій вебсторінок. Верховний Суд прямо назвав сторінку з web.archive.org доказом, який може підтверджувати тривале існування і доступність випуску на сайті. Сам по собі такий доказ не встановлює змісту ефіру, але в сукупності з анонсом, програмою передач і копією з YouTube він дає змогу встановити, що саме і коли виходило. Ця сукупність доказів і стала основою висновку Суду.

Водночас позивач поки виграв лише першу з 4 обставин, які має довести. На новому розгляді суду доведеться встановити, чи були висловлювання твердженнями про факти, чи оціночними судженнями. Частина друга статті 30 Закону “Про інформацію” виключає спростування оціночних суджень і доведення їх правдивості. Вислови “реальний корупціонер”, “деребан столиці” і “афера” стосуються публічної особи, пов’язаної з управлінням бюджетом і землею столиці, тож межа допустимої критики тут ширша. Суд також має врахувати практику Європейського суду з прав людини за статтею 10 Конвенції, за якою навіть оціночне судження потребує достатнього фактичного підґрунтя. Щодо кожного з трьох відповідачів, які висловлювалися в ефірі, відповідь може бути різною, бо кожен із них говорив своє.

Окремий урок справи стосується строків. Ефір відбувся до січня 2020 року, перша інстанція ухвалила рішення у вересні 2025 року, а тепер справа повертається на новий розгляд. За цей час чинний закон про телебачення втратив силу, змінився строк зберігання записів, а спірний випуск зник із сайту. Тривалість розгляду сама по собі стала чинником, який знищив первинний доказ.

Висновок

Верховний Суд підтвердив, що спосіб отримання запису, передбачений медійним законом, не є єдиним способом довести поширення інформації в ефірі. Зниклий оригінал, сплив 14- чи 20-денного строку зберігання і помилка “404” за посиланням не є підставами для відмови в позові, якщо позивач надав інші електронні і похідні докази. Суд мусить оцінити їх у сукупності, а заперечення телеканалу без власних доказів і невиконання ним ухвали про витребування доказів не можуть обертатися проти позивача. Формальне відхилення доказів через дату створення файлу Верховний Суд прямо кваліфікував як порушення права на ефективний судовий захист.

Практичне значення

Для позивачів і їхніх представників. Найнадійніший шлях лишається найпростішим. Протягом 20 днів після ефіру варто направити медіа заяву про спростування або скаргу і вимогу надати запис. Тоді за частиною шостою статті 48 Закону “Про медіа” запис має зберігатися до розгляду заяви і надається безоплатно. Якщо строк пропущено, доказову базу слід будувати з кількох незалежних джерел: копія відео з платформи із фіксацією адреси і дати, архівна копія сторінки з web.archive.org, протокол огляду вебсторінки, анонси і програма передач. Важливо одразу заявляти клопотання про витребування оригіналу у мовника і про огляд електронних доказів. Якщо телеканал ухвалу не виконує, на цьому слід наголошувати і вимагати від суду процесуальної оцінки такої поведінки. Постанова у справі № 761/917/20 разом із постановою Великої Палати у справі № 905/902/20 дає готове обґрунтування для апеляційної і касаційної скарги, якщо суд відкидає докази формально.

Для медіа та відповідачів. Заява про технічну неможливість надати запис більше не працює як захист. Якщо випуск існував на сайті і є його копії, відповідачу доведеться доводити інший зміст ефіру або втручання в запис позивача, а не просто заперечувати. Редакціям варто зберігати архів власних випусків довше за мінімальний законний строк і фіксувати причини видалення матеріалів із сайту. Справжній захист у таких справах лежить у площині змісту: розмежування фактів і оціночних суджень та наявність фактичного підґрунтя для звинувачень.

Для судів. Постанова нагадує, що висновки Великої Палати обов’язкові, а оцінка доказів за статтею 89 Цивільного процесуального кодексу не зводиться до перевірки метаданих одного файлу. Суд, який витребував докази, мусить оцінити і причини, з яких їх не надали.