Від обіцянки до італійської моделі: як десятиліття досліджень змінило медіацію в ЄС

У серії публікацій про інституційну архітектуру альтернативного вирішення спорів ми детально розглядали глобальні стандарти IMI, національну модель якості NMI в Нідерландах, роботу суддівської мережі GEMME та провідних світових провайдерів на кшталт CEDR, ICC та WIPO. Однак уся ця масштабна інфраструктура рано чи пізно стикається з одним фундаментальним і дещо тривожним питанням: чому медіація, володіючи доведеною ефективністю, високим рівнем задоволеності клієнтів і величезним потенціалом економії часу та коштів, досі займає менше одного відсотка у реальному обсязі судових спорів більшості країн Європейського Союзу.

Відповідь на це питання шукає фундаментальна серія досліджень під назвою «Rebooting the Mediation Directive» («Перезавантаження Директиви про медіацію»), виконана на замовлення Комітету з правових питань Європейського парламенту (JURI) та надалі розширена незалежною міжнародною групою науковців. Перший масштабний звіт під керівництвом професора Джузеппе Де Пало (Giuseppe De Palo) вийшов у 2014 році. Десять років по тому під егідою Dialogue Through Conflict Foundation та за участі провідних європейських дослідників було проведено ювілейну переоцінку — 2025 Edition.

Ця хроніка двадцятирічного моніторингу пропонує унікальну структуру «тоді і зараз». Вона наочно демонструє, що змінилося в законодавстві й практиці ЄС за десятиліття, чому м’які стимули не спрацювали і який єдиний юридичний механізм здатен перетворити медіацію з «сонної обіцянки» на реальну повсякденну практику.

2008–2014: Директива 2008/52/EC та народження «Європейського парадоксу»

21 травня 2008 року Європейський парламент і Рада ЄС ухвалили Директиву 2008/52/EC про деякі аспекти медіації у цивільних та комерційних справах. Мета документа була надзвичайно амбітною: сприяти розвитку альтернативного вирішення спорів, забезпечити гармонійний зв’язок між медіацією та судовим чином, а також гарантувати високу якість процедур через належну кваліфікацію та дотримання конфіденційності. 

Директива встановила важливі базові гарантії для всього європейського простору. Зокрема, йшлося про зупинення строків позовної давності на час проведення медіації, гарантії конфіденційності для медіаторів у судовому процесі та створення чіткого механізму надання угоді за наслідками медіації виконавчої сили.

Проте Директива залишила державам-членам майже повну свободу дій у виборі процесуальної моделі. Стаття 5.2 дозволяла країнам запроваджувати обов’язкову медіацію або фінансові стимули, але не зобов’язувала їх робити це. Більшість європейських законодавців обрали суто добровільний підхід, розраховуючи, що правовий ринок сам оцінить і підхопить переваги цієї процедури.

До 2013 року стало очевидно, що сподівання на автоматичне зростання ринку виявилися ілюзією. Комітет з правових питань Європарламенту замовив порівняльне дослідження групі науковців під керівництвом Джузеппе Де Пало.

Опубліковане у 2014 році дослідження «Rebooting The Mediation Directive: Assessing the Limited Impact of its Implementation and Proposing Measures to Increase the Number of Mediations in the EU» виявило вражаючий дисонанс між законодавчими деклараціями та реальністю. У більшості країн ЄС кількість медіацій вимірювалася не тисячами, а поодинокими десятками чи сотнями на рік. Загальна частка медіаційних процедур відносно загальної кількості судових справ у більшості держав не перевищувала половини відсотка.

Дослідники підрахували, що марно втрачений час через ігнорування медіації коштує європейським громадянам та бізнесу мільярди євро щороку, додаючи в середньому від 300 до 500 днів до тривалості вирішення спорів. Саме тоді було сформульовано феномен «Європейського парадоксу медіації»: усі учасники юридичного ринку — від суддів до адвокатів та підприємців — одностайно погоджувалися, що медіація є чудовим, швидким і дешевим інструментом, однак на практиці майже ніколи до неї не зверталися за власною ініціативою. Дослідження 2014 року поставило сумний діагноз: медіація в Європі перебувала у стані «сонної обіцянки» або навіть «коматозного стану», оскільки суто добровільна модель за відсутності обов’язкових процесуальних елементів просто не працювала.

Анатомія «Парадоксу»: Чому добровільна медіація не працює сама по собі?

Наукові публікації команди Де Пало детально розклали причини цього феномену, виділивши три основні бар’єри: психологічний, процесуальний та економічний.

Першим і найважчим виявився психологічний бар’єр, який дослідники назвали «пасткою слабкості». Коли виникає конфлікт, перша сторона, яка пропонує медіацію, ризикує виглядати слабкою в очах оппонента. Контрагент сприймає пропозицію домовитися як сигнал про те, що сторона побоюється судового розгляду або не має переконливих доказів. Як наслідок, обидві сторони чекають, поки крок назустріч зробить інший, і в результаті обидві прямують одразу до суду.

Другим чинником стала професійна культура адвокатів. Класична юридична освіта та система соціалізації юристів протягом десятиліть орієнтувалися на змагальний судовий процес. Адвокати традиційно навчені перемагати опонента в залі засідань, а не фасилітувати переговори.

Третім чинником виявився економічний бар’єр та інформаційний вакуум. Традиційна модель погодинної оплати послуг юристів створювала прихований фінансовий раціон проти швидкого врегулювання спору. Водночас пересічні громадяни та керівники малого бізнесу згадували про медіацію лише тоді, коли конфлікт уже переходив у стадію емоційної війни, де переважало бажання покарати кривдника в суді за будь-яку ціну.

Порівняння моделей регулювання: Від «м’якого заохочення» до «італійського прориву»

Широкий аналіз законодавства країн-членів ЄС у рамках дослідження дав змогу виділити чотири основні процесуальні моделі впровадження медіації.

Перша модель — це модель повної добровільності, за якої сторони самостійно вирішують, чи проводити медіацію, а держава та суд не чинять жодного тиску. Прикладом цього підходу тривалий час залишалися Швеція та Фінляндія. Результат цієї моделі виявився невтішним: кількість медіацій у комерційних справах без судового поштовху постійно прямувала до нуля, незважаючи навіть на високий рівень загальної довіри в суспільстві.

Друга модель передбачала фінансові заохочення та санкції. У цьому випадку сторона, яка безповажно відмовлялася від медіації або програвала суд після відмови від пропозиції врегулювання, піддавалася штрафам чи позбавлялася права на відшкодування судових витрат. Цей підхід, застосований, зокрема, у Польщі та Румунії, дав лише помірне зростання, яке не змінило загальну картину, адже самі лише фінансові погрози без процесуального залучення не могли подолати психологічний бар’єр.

Третя модель — модель обов’язкової інформаційної зустрічі, прийнята у Франції та Греції. За цієї системи сторони зобов’язані відвідати первинну консультацію з медіатором, щоб дізнатися про сутність процедури, після чого можуть вільно відмовитися від подальшого руху. Це дало частковий успіх, проте за відсутності належного контролю такі зустрічі часто перетворювалися на формальну бюрократичну процедуру.

Четвертою модельною концепцією стала модель обов’язкової медіації з правом вільного виходу, відома як «італійська модель» (Mandatory Opt-Out Model). Вона передбачає, що законодавство встановлює обов’язкову вимогу провести першу процедурну сесію медіації у визначених категоріях спорів — таких як нерухомість, спадкування, корпоративні права чи медична халатність — ще до звернення до суду. На цій зустрічі медіатор пояснює нюанси справи та пропонує розпочати процес. Сторони мають повне право сказати «ні» без жодних негативних наслідків і піти до суду. Проте вони зобов’язані фізично або онлайн з’явитися на цю першу сесію разом зі своїми адвокатами.

Італійський досвід продемонстрував вражаючий результат. До запровадження реформи в Італії відбувалося кілька сотень медіацій на рік. Після введення обов’язкової першої сесії кількість медіаційних процедур зросла до 150–200 тисяч на рік, причому від 40% до 50% із них завершувалися укладенням повноцінної мирової угоди. Досвід Італії переконливо довів: коли закон знімає зі сторін психологічний тягар і змушує їх сісти за один стіл із професійним медіатором, більшість учасників спору усвідомлюють вигоду досудового врегулювання та добровільно залишаються в процедурі.

«Тоді і зараз»: 2014 проти 2024–2025

Ювілейне дослідження 2025 Edition, проведене під загальною редакцією професора Де Пало за участі науковців Агне Тваронавічене, Браяна Кларка, Мері Тревор та Індре Корсаковене, охопило всі 27 країн ЄС та Велику Британію, дозволивши підбити підсумки десятирічної еволюції.

Якщо у 2014 році загальний обсяг медіацій у ЄС становив менше половини відсотка від сукупної кількості судових справ, то до 2025 року спостерігається помірне зростання лише в тих країнах, які ризикнули змінити законодавство. У загальноєвропейському ж масштабі за умов збереження добровільних моделей частка медіації досі рідко перевищує один-два відсотки.

Водночас відбувся фундаментальний зсув у домінуючій процесуальній концепції. Якщо у 2014 році суто добровільна модель панувала у 25 з 28 досліджуваних країн, то до 2025 року відбувся масовий перехід до гібридних та обов’язкових елементів. Елементи італійської моделі запозичили або адаптували Греція, Туреччина, Румунія, Литва та Хорватія.

Суттєві зміни відбулися й у сфері цифровізації. Якщо у 2014 році онлайн-медіація вважалася поодиноким експериментом і викликала скепсис, то під впливом пандемії COVID-19 вона стала загальноприйнятою нормою, яка суттєво знизила транзакційні витрати для сторін. Паралельно відбулася активізація суддівських мереж, таких як GEMME, та поширення міжнародних стандартів якості під впливом IMI та національних реєстрів на зразок голландського MfN. 

Від «Comatose» до «Not Enough of a Good Thing»

Аналітична динаміка наукових праць Джузеппе Де Пало та його співавторів яскраво ілюструє трансформацію поглядів наукової спільноти за це десятиліття. 

У статті 2015 року «Sleeping? Comatose?», опублікованій у Cardozo Journal of Conflict Resolution, панувала жорстка критика. Дослідники констатували, що Директива 2008/52/EC у її початковому вигляді не досягла мети, адже довірила розвиток ринку декларативним закликам.

Наступні фундаментальні публікації, зокрема «The European Mediation Paradox revisited» у Maastricht Journal of European and Comparative Law та праці у Mealey’s International Arbitration Report, надали емпіричні докази: жодна країна світу не змогла досягти масового застосування медіації без законодавчого елементу обов’язковості. Дослідники спростували міф про те, що обов’язкова перша зустріч порушує право на доступ до суду (стаття 6 ЄСПЛ), спираючись на усталену практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Rosalba Alassini.

У підсумковому маніфесті 2025 року «Not Enough of a Good Thing» науковці підвели риску: медіація — це визнаний, надзвичайно якісний та корисний продукт, однак суспільство споживає його в катастрофічно недостатній кількості. Дворазове чи триразове зростання кількості медіацій у добровільних системах залишається краплею в морі, відтак європейський правовий простір потребує системного законодавчого перезавантаження.

Інституційний ланцюжок: Де місце дослідження серед інших суб’єктів?

У цілісній міжнародній екосистемі медіації кожна інституція виконує свою чітко визначену роль, і дослідження Rebooting the Mediation Directive посідає в ній фундаментальне аналітичне місце.

Проєкт Rebooting формує регуляторну політику та аналітичну базу: він оцінює ринок, виявляє практичні парадокси та дає конкретні законодавчі рекомендації Європарламенту й національним урядам. Організації IMI та NMI (MfN) відповідають за глобальні стандарти якості та сертифікацію. Вони гарантують, що коли законодавчий механізм спрацює і тисячі сторін прийдуть на медіацію, їх зустрінуть висококваліфіковані фахівці.

Європейська група магістратів з медіації (GEMME) працює із суддівським корпусом, забезпечуючи, щоб судді розуміли свою роль у системі та кваліфіковано скеровували справи на первинні сесії. Нарешті, провідні провайдери послуг, такі як CEDR, ICC, WIPO та EUIPO, виступають практичними майданчиками для безпосереднього проведення складних міжнародних та національних медіацій.

Уроки та виклики для України

Для України, яка ухвалила Закон «Про медіацію» у листопаді 2021 року та рухається до членства в Європейському Союзі, висновки серії досліджень Rebooting the Mediation Directive мають пряме практичне значення. 

Український Закон 2021 року заклав якісну базову рамку: визначив принципи конфіденційності, вимоги до підготовки медіаторів та правила професійної етики. Проте процесуально він залишив медіацію повністю добровільною процедурою. Досвід ЄС за останні двадцять років переконливо доводить: чекати роками, поки ринок самоорганізується на суто добровільних засадах, означає марно витрачати час та залишати судову систему перевантаженою. 

Україні варто врахувати помилки європейських колег і розробляти законодавчі зміни щодо запровадження обов’язкової консультаційної або первинної сесії медіації для окремих категорій спорів — зокрема сімейних, трудових, дрібних комерційних та земельних. Це не обмежує доступ громадян до правосуддя, але створює необхідний процесуальний поштовх.

Крім того, наявний високий рівень цифровізації в Україні дає змогу ефективно інтегрувати онлайн-медіацію в систему «Електронний суд», роблячи первинну сесію максимально доступною. Водночас обов’язкова присутність адвокатів на первинних зустрічах має стати частиною сучасної правової культури, де юрист бачить у медіації ефективний інструмент захисту інтересів клієнта, а не загрозу власним гонорарам.

Десятилітній шлях від першого звіту 2014 року до переоцінки 2025 Edition підтвердив головну тезу професора Джузеппе Де Пало: медіація не потребує додаткової реклами чи чергових інформаційних кампаній — вона потребує сміливої та розумної законодавчої політики.

«Європейський парадокс медіації» вдається подолати лише там, де держава бере на себе відповідальність м’яко, але рішуче підштовхнути сторони конфлікту до першої розмови. Досвід Італії, Греції та інших країн доводить, що модель обов’язкової первинної сесії перетворює «сонну обіцянку» на реально функціонуючу інфраструктуру довіри та правосуддя. І це головний висновок, який Європа зробила за це десятиліття — і який має лягти в основу розбудови української системи медіації.