Забезпечення позову: захист порушених прав чи інструмент рейдерства?

В умовах сьогодення, коли процесуальні зловживання все частіше зустрічаються в судовій практиці, виникає закономірне питання – чи є забезпечення позову доцільним та правомірним захистом  прав позивача, та чи не порушує прав відповідача?

На жаль, існує практика несумлінних дій відповідачів, які за час розгляду справи, зловживаючи своїми правами, можуть приховати майно, продати, знищити чи знецінити його, внаслідок чого судовий захист прав та законних інтересів позивача може виявитися неефективним, а прийняте на користь позивача рішення суду може залишитися без виконання.

Але також існує практика, коли саме відповідач може зловживати своїми процесуальними правами. Фактично, забезпечення позову може використовуватися  з метою рейдерських  дій.

Як вбачається із змісту постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову, оскільки існує ризик спричинення їм збитків у разі, якщо позов або пов’язані з матеріально-правовими обмеженнями заходи з його забезпечення виявляться необґрунтованими.

Законодавець визначив основні моменти щодо  мінімізації можливих зловживань із забезпеченням позову, тому  слід пам’ятати кілька простих правил.

В першу чергу, суду має бути надане підтвердження існування реальної загрози невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Більш за те, забезпечення позову має бути максимально обґрунтованим, тобто заявник повинен аргументувати , чому саме  невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду, та якими  негативними наслідками може загрожувати в подальшому для самого заявника.

Окрім цього, слід пам’ятати, що  вид забезпечення позову повинен відповідати позовним вимогам та їхньому обсягу. Вжиті заходи забезпечення позову не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи. Суд має брати до уваги інтереси не лише позивача, а ще й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів.

Зокрема, суд не має права  здійснювати  заходи забезпечення позову, які можуть бути пов’язані з втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств: забороняти скликати загальні збори товариства; складати список акціонерів, що мають право на участь у них; надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів; підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо.

У справах, пов’язаних з вирішенням трудових чи корпоративних спорів, не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов’язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті.

Недотримання вищезазначених умов надає «зелене світло» ініціюванню скасування заходів забезпечення позову або їх заміни на інші з метою унеможливлення позивачем зловживання правом.

Щоправда, слід враховувати, що ухвала про забезпечення позову виконується негайно, а її оскарження, на відміну від ухвали про скасування цього забезпечення, не зупиняє виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи. До того ж, ухвали про відмову у забезпеченні позову оскарженню не підлягають, що також може бути підставою для зловживань з боку позивача. На жаль, сьогодні не існує досконального правового механізму щодо захисту прав відповідача, що, в свою чергу, призводить до серйозних наслідків.

Отже, аспекти забезпечення позову загалом врегульовані, але  існують певні прогалини, що допускають зловживання заявником (позивачем) його правами. Вважаємо, що дані недоліки будуть  усунуті в майбутньому, шляхом формування відповідної судової практики та реалізації законодавчої ініціативи.