Регулювання анонімних Telegram-каналів: аналіз пропозицій Ярослава Юрчишина крізь призму медіаправа і стандартів ЄС

Регулювання анонімних Telegram-каналів: аналіз пропозицій Ярослава Юрчишина крізь призму медіаправа і стандартів ЄС

Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин у нещодавньому публічному виступі звернув увагу на ризики, пов’язані з функціонуванням анонімних Telegram-каналів. На його думку, такі ресурси діють за принципом фінансової мотивації: працюють із тим, хто більше платить. Відтак, за умов, коли головним противником України є Російська Федерація, існує ризик переорієнтації подібних каналів на її інтереси – особливо чутливо це може проявитися у період потенційного перемир’я та виборчих кампаній.

Постановка питання заслуговує на увагу. Однак запропонована оптика – регулювання за ознакою анонімності формату – потребує юридичного розгляду в контексті як національного законодавства, так і європейських стандартів регулювання цифрових медіа.

Розмежування інструменту і поведінки в регулятивній логіці

Класичний підхід європейського медіаправа полягає у тому, що предметом регулювання є не сам по собі формат поширення інформації, а зміст, спосіб поширення і встановлені факти порушення. Аналогія, яку доречно навести: цивільне і кримінальне законодавство України не передбачає реєстрації побутового інструменту – молотка, сокири, інших знарядь, якими гіпотетично може бути заподіяна шкода. Регулюванню підлягає не володіння інструментом, а конкретне діяння з кваліфікуючими ознаками.

Цей принцип у медіасфері формалізований через поняття content-based versus medium-based regulation. Європейський суд з прав людини у низці рішень (зокрема у справі Delfi AS v. Estonia, 2015, та Magyar Tartalomszolgáltatók Egyesülete v. Hungary, 2016) послідовно вказує: обмеження свободи вираження поглядів за критерієм формату, а не змісту, потребує особливо суворого тесту на пропорційність. Анонімність як така захищена статтею 10 Європейської конвенції з прав людини у її системному прочитанні з рішеннями ЄСПЛ, що визнають анонімну комунікацію складовою свободи вираження поглядів (зокрема K.U. v. Finland, 2008).

Проблема каузального зв’язку

Теза про те, що канал, який сьогодні працює з однією стороною, завтра може працювати з іншою, описує не специфічну ваду анонімного формату, а універсальну характеристику комерційної медіадіяльності. Зміна редакційної політики у зв’язку зі зміною власника або джерела фінансування фіксувалася в українській медіапрактиці неодноразово – щодо реєстрованих телеканалів, друкованих видань та інших ЗМІ з повноцінним юридичним статусом. Тобто ознака, яку Юрчишин виносить як специфічну для анонімних каналів, насправді є родовою для значної частини медіаринку.

З юридичної точки зору це означає, що анонімність формату не є необхідною і достатньою умовою для виникнення описаного ризику. Відповідно, регулятивна реакція, спрямована саме на анонімність, не вирішує озвученої проблеми у її повному обсязі і одночасно охоплює широке коло легітимної комунікації, яка з фінансуванням ворожих наративів не пов’язана.

Європейський підхід: Digital Services Act як референтна рамка

Регламент (ЄС) 2022/2065 (Digital Services Act), який набув повної чинності у лютому 2024 року, пропонує іншу регулятивну логіку. DSA не вимагає деанонімізації авторів контенту як такої. Натомість він встановлює зобов’язання щодо:

прозорості рекламного фінансування і політичної реклами (статті 26, 39); механізмів повідомлення про незаконний контент і його видалення (notice and action, стаття 16); прозорості систем рекомендаційних алгоритмів (стаття 27); доступу дослідників до даних дуже великих онлайн-платформ (стаття 40); звітності про модерацію та системні ризики (статті 34-35).

Анонімність користувача чи автора каналу не є самостійним предметом регулювання у DSA. Регулюються поведінкові аспекти: фінансування, координовані впливові операції, поширення незаконного контенту. Українській законодавчій ініціативі, яка ставить за мету гармонізацію з acquis communautaire у межах євроінтеграційного процесу, було б методологічно послідовним рухатися саме у цій логіці.

Питання конституційної пропорційності

Стаття 34 Конституції України гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Обмеження цього права допускається лише у випадках, визначених законом, і має відповідати тесту на пропорційність, сформованому як практикою Конституційного Суду України, так і ЄСПЛ.

Обмеження за ознакою анонімності формату стикається з кількома проблемами в межах цього тесту. По-перше, воно не є мінімально обмежувальним заходом – адже декларовану мету (боротьба з ворожим інформаційним впливом) можна досягти менш інтрузивними засобами через регулювання фінансування і змісту. По-друге, воно охоплює значне коло легітимної комунікації, не пов’язаної з декларованою загрозою, – зокрема журналістські розслідування, для яких анонімність авторства є умовою фізичної безпеки. По-третє, воно потребує визначення оператора блокування або деанонімізації, що знову повертає до питання про пропорційність дискреційних повноважень виконавчої влади у сфері, дотичній до основоположних прав.

Анонімність журналістських джерел і авторства у міжнародному праві

Окремої уваги заслуговує захист журналістських джерел і анонімності у міжнародних стандартах. Резолюція 1003 (1993) Парламентської асамблеї Ради Європи “Про етику журналістики”, Рекомендація CM/Rec(2000)7 Комітету міністрів Ради Європи про право журналістів не розкривати джерела, а також стаття 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визнають анонімність авторства як інструмент, що в певних обставинах є умовою реалізації самого права на свободу вираження поглядів. Журналістика розслідувань, яка торкається корупційних чи безпекових тем, у багатьох юрисдикціях існує саме у форматах, що передбачають захист авторства – і це визнаний стандарт, а не аномалія.

Юридично це означає, що загальна презумпція протиправності анонімного авторства не відповідає міжнародним стандартам, ратифікованим Україною. Презумпція має бути зворотною: анонімність є дозволеною, обмеження – винятком, який підлягає обґрунтуванню в кожному конкретному випадку.

Контекст українського медіарегулювання

Закон України “Про медіа” від 13 грудня 2022 року вже передбачає систему реєстрації для значного кола суб’єктів у сфері медіа і встановлює досить широкі повноваження Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Дослідницька служба Верховної Ради при цьому фіксує: ключове для регуляторної дискусії поняття “дезінформація” не визначене у базовому медіазаконодавстві. Це створює ситуацію, за якої розширення повноважень регулятора у напрямку “боротьби з дезінформацією” відбувається без чітких законодавчих критеріїв.

З точки зору доктрини regulatory capture (Дж. Стіглер, 1971) і пов’язаних досліджень А. Мунгіу-Піппіді, дискреційні повноваження у сфері з невизначеними критеріями створюють підвищений ризик селективного застосування. Це не презумпція зловживання – це опис типового патерну, який визнається в академічній і міжнародній практиці регулювання.

Питання, які потребують законодавчого опрацювання

Якщо метою є зниження ризиків ворожого інформаційного впливу напередодні виборчого процесу, методологічно коректним було б розглянути такі напрями.

Перше – імплементація механізмів прозорості фінансування медіадіяльності, у тому числі онлайн-каналів, незалежно від їх організаційно-правової форми. Це передбачає розкриття джерел доходів, рекламних контрактів, бенефіціарів – за моделлю, близькою до DSA та національних законодавств про прозорість політичної реклами (наприклад, французький Loi Avia після його доопрацювання).

Друге – запровадження ефективної процедури notice and action для незаконного контенту з чітко визначеними категоріями і судовим контролем за блокуваннями. Чинна практика блокування ресурсів за рішенням РНБО без судового розгляду неодноразово ставала предметом критики з боку міжнародних організацій моніторингу свободи слова.

Третє – законодавче визначення поняття “дезінформація” з достатнім ступенем юридичної визначеності, що відповідала б тесту “якості закону” у практиці ЄСПЛ. Без цього будь-яке регулювання у даній сфері матиме ознаки правової невизначеності.

Четверте – розвиток інструментів публічного фінансування суспільного мовлення і незалежної журналістики, інституційно ізольованих від виконавчої влади, як спосіб зміцнення медіасистеми зсередини, а не лише через обмежувальні заходи.

Висновок

Стурбованість Ярослава Юрчишина щодо ризиків інформаційного впливу у чутливі періоди є обґрунтованою з точки зору публічного інтересу. Однак запропонована регулятивна оптика – орієнтація на анонімність формату – не відповідає ані логіці європейського медіаправа, ані стандартам конституційної пропорційності, ані практиці захисту журналістських джерел. Більш послідовним з юридичної точки зору видається підхід, який регулює фінансування, координовані поведінкові патерни і конкретний протиправний контент – тобто ті аспекти, які власне і породжують ризик, незалежно від того, у анонімному чи реєстрованому форматі вони реалізовані.

Дискусія про регулювання цифрових медіа в Україні є необхідною. Однак її продуктивність залежить від того, наскільки вона буде вестися в логіці європейських стандартів, конституційного тесту на пропорційність і практики ЄСПЛ – а не в логіці швидких ярликів, які складно потім узгоджувати з зобов’язаннями України у межах євроінтеграційного процесу.