Медіація в Британії CEDR: як £12 000 стартового капіталу створили багатомільярдну індустрію 

Розповідь про сучасну медіацію в Європі варто починати не з якогось закону чи директиви, а з однієї конкретної сцени. Лондон, 1989 рік, майданчик Конфедерації британської промисловості (CBI). У залі — 300 людей: юристи, представники бізнесу, чиновники. На сцені — молода юристка Ейлін Керролл, яка щойно зібрала по крихтах £12 000 від двох аудиторських фірм, шести юридичних контор і чотирьох компаній. Цих грошей вистачило рівно на одну виділену телефонну лінію й канцелярське приладдя. Того дня вона представляла ідею, яка на той момент здавалась британському юридичному світу мало не екзотикою — інституціоналізовану комерційну медіацію.

Сьогодні організація, яка тоді народилась із цієї зустрічі — Centre for Effective Dispute Resolution, CEDR — адмініструє тисячі справ на рік, а ринок медіації, який вона по суті створила в Британії, оцінюється у £20 мільярдів на рік за сукупною вартістю справ, що проходять через процедуру медіації. Ця історія цікава не просто як факт з підручника: вона показує, як інституції формують культуру вирішення спорів — вона повчальна для кожного, хто в Україні сьогодні думає про розвиток медіації як професії та індустрії.

Два засновники і одна ідея, якій не вірили

Офіційно CEDR засновано в 1990 році як незалежну некомерційну організацію — за підтримки CBI і низки британських компаній та юридичних фірм. Але за сухою формулою “засновано за підтримки” стоять двоє конкретних людей.

Ейлін Керролл на момент запуску ідеї була трансатлантичною партнеркою в юридичній фірмі і вже мала досвід участі в ініціативах зі створення альтернативного вирішення спорів. Вона розуміла головне: ідея не запрацює, якщо не буде системи навчання медіаторів, а навчання не буде без фінансування. Вона поїхала консультуватися з найкращими американськими тренерами медіації, щоб зрозуміти, як презентувати концепцію і скільки коштів реально потрібно. Результат — той самий запуск на CBI 1989 року, після якого невдовзі, вже формально, у 1990-му, з’явилась організація CEDR.

Другий засновник — Карл Макі, баррістер за фахом (баррістер — адвокат вищої категорії в Англії та Уельсі, який має право представляти клієнтів у вищих судах і виступати з усною аргументацією, на відміну від соліситора, що веде справу на підготовчих стадіях і, як правило, у суд не виходить) і психолог за освітою — унікальне поєднання, яке пізніше стане його фірмовою рисою як медіатора: здатність одночасно бачити юридичну структуру спору і психологічну динаміку конфлікту між людьми. Він став першим виконавчим директором CEDR. Ейлін Керролл приєдналась до нього як заступниця CEO у 1996 році. Пізніше вони одружились — рідкісний випадок, коли співзасновники інституції стають родиною, продовжуючи десятиліттями розвивати спільну справу.

У 2010 році Карл Макі отримав державну нагороду — Commander of the Order of the British Empire (CBE) — за заслуги перед медіацією. Це перший і досі єдиний випадок, коли британська держава нагороджувала когось саме як медіатора, з формулюванням “за заслуги перед медіацією” в офіційному списку нагород до дня народження королеви. У 2013 році Ейлін Керролл отримала почесний статус королівського адвоката (Queen’s Counsel Honoris Causa) — за “видатну кар’єру комерційного медіатора та унікальний внесок у розвиток медіації в системі цивільного правосуддя за останні два десятиліття”. Двоє людей, що почали з £12 000 і телефонної лінії, отримали найвищі знаки визнання, які може дати британська держава представникам професії, якої формально навіть не існувало, коли вони починали.

Момент, коли медіація перестала бути “альтернативою”

Найцікавіше в історії CEDR — не стільки заснування, скільки те, як організація перетворила медіацію з маргінальної практики на елемент, вбудований у саму архітектуру англійського цивільного процесу. Це відбувалось поетапно, і кожен етап вартий окремого розбору: подібна логіка “від практики до системи” детально розписана і в українському контексті в моїй книзі «Сам собі медіатор», оскільки без розуміння того, як пройшла Британія, важко будувати аналогічний шлях тут –  паперовевидання доступне в інтернет магазині Епіцентр та електронна версія на Amazon.

Спочатку CEDR фокусувався виключно на Британії — на початку 1990-х медіація в комерційних спорах там була фактично невідомою практикою. Через кампанії, тренінги і постійну публічну адвокацію CEDR почав впливати на самих суддів і на систему правосуддя загалом.

У 1996 році тодішній Лорд Головний суддя Англії й Уельсу, лорд Гаррі Вульф (пізніше — голова Міжнародної консультативної ради CEDR), опублікував звіт “Access to Civil Justice” (“Доступ до цивільного правосуддя”), у якому прямо закликав до ширшого використання альтернативного вирішення спорів. Звіт ліг в основу нових Правил цивільного процесу (Civil Procedure Rules), ухвалених у 1999 році — і ось тут з’являється по-справжньому потужний інструмент: ці правила дозволили суддям накладати санкції щодо судових витрат на сторону, яка безпідставно відмовилась від ADR.

Але правило на папері — це одне, а прецедент, який показує, як воно працює на практиці, — зовсім інше. І таким прецедентом стала справа Dunnett v Railtrack Plc [2002] EWCA Civ 303.

Справа про коней, яка змінила англійське право

Суть справи проста й водночас емоційно заряджена. Позивачка, місіс Даннетт, втратила своїх коней, які загинули на залізничних коліях, і подала позов проти залізничної компанії Railtrack. Суд першої інстанції відхилив її позов. Коли вона отримала дозвіл на апеляцію, суддя Апеляційного суду порадив сторонам спробувати медіацію — саме так, як тепер це прямо передбачають Правила цивільного процесу. Railtrack відмовилась, пояснивши свою позицію тим, що медіація “неминуче означала б виплату грошей понад те, що вони вже запропонували”. Апеляцію позивачка зрештою програла.

І ось тут суд зробив те, чого раніше майже не траплялось: незважаючи на те, що Railtrack формально виграла справу, Апеляційний суд відмовив компанії у відшкодуванні судових витрат — саме через її небажання спробувати медіацію. Лорд-суддя Брук в обґрунтуванні написав слова, які відтоді цитує кожен британський підручник з ADR: кваліфіковані медіатори здатні досягати результатів, які абсолютно недосяжні для суду і юристів; трапляються справи, де емоції настільки сильні — як-от втрата коней чи спори проти поліції — що позивачу насправді потрібні не гроші, а щире вибачення, і саме медіація здатна дати те, чого не може дати судове рішення.

Ця справа стала прецедентом номер один у британській практиці “витрат за відмову від медіації”. Услід за нею з’явилась низка уточнювальних рішень — зокрема, Halsey v Milton Keynes General NHS Trust [2004] EWCA Civ 576. Формально це були два об’єднані апеляційні провадження: у першому вдова Ліліан Голсі судилась з лікарнею через смерть чоловіка й наполягала, що лікарня безпідставно відмовилась від кількох її запрошень до медіації; у другому позивач намагався стягнути витрати з відповідача за подібну відмову у справі про наслідки двох послідовних ДТП. Апеляційний суд у складі суддів Дайсона, Уорда і Лоуза відмовив в обох випадках, оскільки відповідачі мали достатньо сильну правову позицію, а самі позивачі не довели, що медіація справді мала реальні шанси на успіх. Але значно важливішим за результат виявилось обґрунтування: суддя Дайсон сформулював шість критеріїв, за якими надалі оцінюється необґрунтованість відмови від медіації, — характер спору (чи придатний він взагалі для переговорів, а не лише для судового тлумачення закону), сила правової позиції сторони, наскільки вже вичерпані інші спроби врегулювання, чи не є вартість медіації непропорційно високою порівняно з ціною спору, чи не призведе медіація до невиправданої затримки процесу, і, нарешті, чи мала процедура реальні шанси на успіх. Ці “критерії Голсі” (Halsey factors) досі лишаються базовим тестом, який англійські суди застосовують у спорах про судові витрати, а сам Дайсон додав принципову засторогу: суд може заохочувати сторони до медіації, але не вправі змушувати їх до неї — примус, на його думку, порушував би право на доступ до правосуддя.

Саме цю останню тезу — про те, що суд не може примусити до медіації — скасувала справа Churchill v Merthyr Tydfil County Borough Council [2023] EWCA Civ 1416, яка з’явилась майже двадцять років по тому. Історія почалась доволі буденно: у власника будинку Джеймса Черчилля на ділянку прийшов японський горець (інвазивна рослина) з сусідньої землі, що належала муніципалітету Мертір-Тідвіл, і завдав шкоди його майну. Замість того щоб одразу звертатись до внутрішньої процедури розгляду скарг ради, Черчилль подав позов до суду. Рада вимагала призупинити провадження на три місяці, щоб змусити позивача спершу пройти цю внутрішню процедуру, але суддя першої інстанції відмовив, пославшись саме на позицію з Halsey про неприпустимість примусу до ADR. Апеляція ради дійшла до Апеляційного суду, і до справи долучилась ціла низка інтервентів — серед них Law Society, Bar Council, Civil Mediation Council, Chartered Institute of Arbitrators і сам CEDR. Апеляційний суд визнав, що та сама теза Дайсона зі справи Halsey була лише супутнім міркуванням (obiter dictum), а не частиною обов’язкового рішення, і що насправді суди мають повноваження зупиняти провадження або прямо зобов’язувати сторони спробувати позасудове врегулювання спору — за умови, що це не позбавляє сторону справедливого доступу до правосуддя і залишається пропорційним обставинам справи. Слідом за цим рішенням Правила цивільного процесу доповнили пунктом 1.1(2)(f), який прямо дозволяє суду проактивно просувати альтернативне вирішення спорів. Показовий приклад того, як це запрацювало на практиці, — гучна судова справа рітейлера Superdry, яку суд направив на медіацію попри опір однієї зі сторони, і яка врешті-решт таки завершилась мировою угодою.

Ця юридична лінія розглядається настільки детально невипадково: саме вона — а не просто “хороша репутація” — є справжнім поясненням того, чому CEDR перетворився з невеликої благодійної ініціативи на інституцію, що визначає обличчя цілої галузі. Організація не просто надавала послугу медіації — вона системно працювала з судовою системою, формуючи прецеденти й правила гри для всієї країни.

Цифри, які варто знати кожному, хто працює в медіації

CEDR щодва роки публікує CEDR Mediation Audit — головне індустріальне дослідження стану ринку комерційної медіації у Британії, яке проводиться спільно з Civil Mediation Council. Це, мабуть, найважливіший статистичний документ у всій європейській індустрії медіації, і кожен, хто пише чи говорить про стан галузі, рано чи пізно на нього посилається.

Останній, одинадцятий за рахунком аудит (опублікований у червні 2025 року) зафіксував 21 000 цивільних і комерційних медіацій у Британії за 2023–2024 роки — зростання на 24% порівняно з попереднім періодом. При цьому 62% медіацій знову проводяться очно: пандемійний зсув у бік онлайн-формату частково відкотився назад, хоча онлайн-медіація залишається стійкою нормою, а не тимчасовим явищем.

Попередній, десятий аудит (2023) дає ще детальнішу картину: 17 000 справ на рік (на 3% більше за допандемійний рівень), рівень успішного врегулювання спорів — вражаючі 92% (73% справ закривались угодою прямо в день медіації, ще 20% — невдовзі після). Сукупна вартість справ, які щороку проходять через процедуру медіації в Британії, оцінюється у £20 мільярдів. А економічний ефект для бізнесу від використання медіації замість судів CEDR оцінює у £5,9 мільярда на рік — це заощаджений час менеджменту, юридичні витрати, яких вдалося уникнути, збережена продуктивність і збережені ділові стосунки, які інакше зруйнував би судовий процес.

Цікава деталь і для тих, хто думає про медіацію як про професію: середній гонорар медіатора за одноденну сесію становить £1 597 для менш досвідчених фахівців і £4 044 — для досвідчених. Це суттєво нижче, ніж було у 2016 році (£4 500) — ринок став конкурентнішим і доступнішим, що можна вважати здоровою ознакою його зрілості, а не проблемою.

Не лише послуга, а й цілий організм

Структура CEDR цікава сама по собі, бо показує, як благодійна організація може будувати стійку комерційну модель, не втрачаючи своєї місії. Комерційний підрозділ CEDR Solve безпосередньо адмініструє справи: у його панелі понад 130 акредитованих медіаторів, організація консультувала по понад 16 000 спорів за весь час існування і медіює близько 600 великих справ щороку.

Паралельно CEDR — один зі світових лідерів у навчанні медіаторів. Фірмовий п’ятиденний курс “CEDR-Accredited Mediator Skills Training” визнаний міжнародним еталоном підготовки комерційних медіаторів; за роки роботи CEDR підготував понад 5000 медіаторів з різних країн світу. У 2011 році організація придбала IDRS Ltd — сервіс вирішення спорів Chartered Institute of Arbitrators, ще більше зміцнивши свою позицію.

Що особливо важливо: CEDR — офіційно зареєстрована британська благодійна організація (номер 1060369), і весь прибуток від комерційної діяльності реінвестується назад у просування медіації — через заходи, освітні програми та послуги, які часто надаються за собівартістю. Це модель, яку варто вивчати окремо: комерційний успіх тут не суперечність до благодійної місії, а її інструмент.

Від Лондона до Пекіна

З середини 1990-х фокус CEDR почав зміщуватись з суто британського на міжнародний. Спочатку — заохочення розвитку медіації в інших європейських країнах і робота над міжнародними справами, а згодом — конкретні інституційні кроки: у 2005 році CEDR заснував MEDAL, міжнародний альянс провайдерів медіаційних послуг, а невдовзі після цього створив перший міжнародний центр медіації в Китаї спільно з China Council for the Promotion of International Trade (CCPIT) — красномовний приклад того, наскільки далеко може сягнути ідея, що починалась із £12 000 у лондонському залі.

CEDR також є одним із засновників-учасників International Mediation Institute (IMI) — гаазької організації, що встановлює глобальні стандарти якості для медіаторів, і бере участь у роботі її ради з 2014 року.

Особисті справи, що стали легендою галузі

Карл Макі, попри свою організаційну роль, весь цей час залишався практикуючим медіатором — і саме як практик він отримав ту саму нагороду CBE. Серед справ, які зробили його одним із найвпливовіших медіаторів Британії, — медіація навколо пенсійного фонду Максвелла (Maxwell Pension case), справи, пов’язані з крахом банку BCCI, і, вже в новітній історії, врегулювання британського “скандалу з кониною” (horsemeat scandal) у роздрібній торгівлі — випадку, коли репутаційна криза цілої галузі вимагала не судового рішення, а швидкого й делікатного узгодження інтересів багатьох сторін одночасно.

У 2017 році Макі перейшов з посади CEO на нову роль Founder President, звільнивши місце для нового покоління керівництва — символічний момент передачі естафети інституції, яка на той час уже давно переросла своїх засновників.

Чому ця історія важлива саме зараз

Кейс CEDR варто розглядати не заради ностальгії за британською правовою історією. Це насамперед приклад того, як маленька ініціатива за мінімальних ресурсів — £12 000, одна телефонна лінія і впертість двох людей — може за три десятиліття змінити не просто ринок послуг, а саму архітектуру правосуддя цілої країни. Це сталось не завдяки одному вдалому кейсу чи вдалому маркетингу, а завдяки системній, багаторічній роботі одночасно на трьох рівнях: практика (реальні медіації), освіта (навчання тисяч медіаторів) і право (системна робота з судами й законодавцями через конкретні прецеденти на кшталт Dunnett v Railtrack).

Британія витратила майже тридцять років, щоб пройти шлях від “медіація — це щось екзотичне” до “92% справ, направлених на медіацію, закінчуються врегулюванням”. Питання, яке варто ставити собі й колегам в Україні, — скільки часу знадобиться нам, і що саме ми можемо запозичити з цього шляху вже сьогодні.